Історія села

Стовп’яги – село, центр сільської ради, розміщене за 7км на захід від районного центру, за 35 км від залізничної станції Переяславська та за 2 км від автомагістралі Київ – Дніпропетровськ. Загальна площа земель - 915 га.

На території сільської ради проживає 1635 осіб. Сільській раді підпорядковані села: Стовп’яги, Веселе, Гречаники, Кавказ.

На території сільської ради розташовані та діють:

загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів;
дитячий садок „Журавлик”;
2 фельдшерсько-акушерські пункти;
бібліотека;
сільський будинок культури;
відділення ощадбанку;
відділення поштового зв’язку;

На території сільської ради діє ТОВ "Агротрейд груп" та фермерські господарства: „Промінь”, „Булатець”, „Урожай”, „Скіф”, ”Мрія”, „Байрон Агро”.

Транспортне обслуговування жителів села здійснюється суб’єктами підприємницької діяльності.

Історія мальовничого наддніпрянського села Стовп’яги, що розкинулося на берегах річок Карань, Станіслав і Булатець , схожа з історією багатьох міст і сіл України .

Вперше село згадується 1622 року у літописах під назвою Стулпяки. Поблизу села Стовп’яги є залишки поселень: одне доби неоліту V- ІІІ ст. до н.е., а також кургани доби бронзи .

Стара легенда розповідає про виникнення цікавої назви села. Колись на місці , де знаходиться село , був великий густий ліс, у якому водилося багато вовків. Щоб дістатися до Дніпра, де був перевіз на правий берег, треба було пройти через цей ліс. А вовки часто нападали на людей і загризали їх. Люди думали, як же захиститися від вовків? Тому при вході до лісу закопали високий залізний стовп і поставили біля нього залізну ягу (палицю), якою били по стовпу, щоб злякати вовків. Подорожній, який ішов до лісу, підходив до стовпа і ягав (старослов’янське - бив) по ньому, і таким чином відлякував вовків, а потім уже продовжував шлях. Від цього слова „ ягати”(бити) і виникла згодом назва села, яке з’явилося біля цього лісу, - Стовп’яги. За однією з версій , що нині досліджується , слово „Стовп’яги” у перекладі з тюркської мови означає «оборонне місце», що свідчить про можливість заснування на території села певного укріплення на підступах до т Переяслава, або ж укріпленої споруди культового призначення .

У документах початку ХVІІІ століття („Генеральное следствие о местностях Преяславского полка 1729-1731 годов”) , зазначалося , що села Стовп’яги і Підсінне були вільними , а пізніше перейшли у володіння сотників Терехтемирівських . У 1710-1716 роках, згідно універсалу гетьмана Скоропадського , були передані монастирю і ратуші Переяслава .

За переписом 1887 року у селі було 139 дворів , з них козачих – 50 , 4державних селян – 4 , казенних селян – 6 , селян-власників – 78, міщан – 5 . Всього числилося 800 душ (порівну чоловіків і жінок). Зараз у Стовп’ягах проживають нащадки славних козаків: Адаменки , Запорожці , Хмельницькі , Зозулі , Вакуленки та інші .

Село розташоване в долині на лівобережній низовині Дніпра. Поверхня села переважно рівнинна, інколи хвиляста. Добре виражені підвищення чергуються з низинами. При в’їзді в село – горбиста місцевість, а тому перший населений пункт і називають село Кавказ. А історія цього села така. Стояла тут колись одна хата, у якій жила вдова із донькою-красунею. Проїжджав через село молодий багатий пан Кондратовський родом із Кавказу. Заходила ніч. І попросився він переночувати у хату до вдови. Та впустила на ніч. Пан, побачивши дочку, закохався в неї. А вранці попросив руки молодої красуні.

- А ти не вернешся на свій Кавказ? – запитала вдова.

- Ні, не вернуся, - відповів молодий пан.

І залишився він жити, народила йому красуня п’ятеро синів. Скупив він усю землю навкруги і стали вони хазяйнувати. А село назвали Кавказ. Але тягло пана Кондратовського на батьківщину. Розділив він землю дітям, частину землі продав, залишив синів і дружину і поїхав на свій Кавказ. Там і зникли його сліди. А внуки і правнуки його сина Сахрона і досі живуть в с. Кавказ. Їх називають Сахронівські.

Село Гречаники назване на честь пана Гречаного, який проживав у даній місцевості, де й похований. На місці його маєтку пізніше збудували школу. Біля Гречаників досліджено поховання черняхівської культури.

У зв’язку з будівництвом Канівського водосховища було затоплено с. Підсінне. Частина людей, які проживали в ньому, переселилися у 1970 р. до невеличкого села на околиці с. Гречаники. Село називалось Веселе. А чому ж така назва? Колись забирали на службу у москалі на 25 років. Забрали із цього села на службу молодого чоловіка Романа. Він був одружений, мав дружину і доньку. Прослужив він 25 років і повернувся додому, але не сам, а з молодою дружиною, а вдома перша дружина жива і здорова, тільки постаріла та й дочка вже виросла, заміж вийшла. І став Роман жити із двома дружинами. Старша їсти варить і молода господарює. А Роман каже людям: „Живу весело, бо в мене дві дружини, я завжди веселий”. І на честь веселого Романа –село, у якому він жив, назвали Веселе. Переселенці із Підсінного, які переселилися в село Веселе, були молодими, любили танцювати, співати, грати на музичних інструментах, були веселими, тож назва цього села їм цілком підходила.

У 1925 році на території сільської ради була створена перша на Переяславщині комуна “Червоний шлях”, головою якої був герой громадянської війни І.Г. Литус. Землю для комунарів виділили в урочищі “Вірьовчиха” (землевпорядкування було зроблено аж влітку 1928 року). Тут, в степу, колишні одноосібні селяни заснували господарство , що спиралося на суспільну власність. Держава виділила їм коней, волів, землеобробне знаряддя, зерно для посівів, побудувала для життя бараки, забезпечила продуктами харчування. На початковому етапі комуна нараховувала 100 чоловік.

Згодом в селі було організовано колгосп імені Ворошилова, а в с.Гречаники, де було 130 дворів, створили артіль “Вільна праця”. Школа в селі з’явилася у 1927 році. У Стовп’ягах спочатку навчалися у старій, церковноприходській, школі. Вона була тісною, напівтемною і холодною і не могла вмістити всіх учнів. Тому класи розміщувались ще й у хатах священика та шевця .

1930 р. розпочато будівництво нової школи, яке було завершено в 1936 році . У цьому році в новому приміщенні відбувся перший випуск семикласників. Але не все було так гладко в селі. Особливо – з колективізацією. Відповідно до планів компартійних верховодів з Москви та Харкова Переяславський район опинився в смузі суцільної колективізації , що мала закінчитися до 1930 року. Місцева влада заходилася ретельно виконувати директиву. Переломним у справі колективізації став 1931 рік. Селяни не бажали йти в колгоспи, бо це суперечило їх одвічним хліборобським традиціям. Одночасно з колективізацією проводилося і “розкуркулення” більш-менш заможних селян, чиє майно привласнювали колгоспи. Цією політикою було знищено найпрацьовитіший прошарок трудового селянства. Після виконання основного та зустрічного плану хлібозаготівель 1931 року в селі Стовп’яги та селах Гречаники, Веселе, Кавказ почалося голодування людей та падіж худоби від нестачі кормів. Хлібозаготівельна кампанія почалась уже з літа 1932 року. Після прийняття відомої постанови ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 року „Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної власності”, яку народ назвав „Законом про 5 колосків”, посилились репресії судових органів, у т.ч. й проти низових сільських керівників. Для прискорення хлібоздачі було мобілізовано на хлібозаготівлі в районі 200 чоловік керівного партапарату. Однак, незважаючи на обшуки і репресії, повний грабунок колгоспів і селян на 1 грудня 1932 року, тобто на термін завершення хлібозаготівель, майже половина колгоспів і переважна більшість одноосібників не виконали планів хлібоздачі. Тому бюро Київського обкому КП(б)У ухвалило проведення „штурмового декадника” з метою „завершення хлібозаготівель”. Проте він завершився повним провалом: план хлібоздачі виконаний не був. „Активісти ”далі штурмували селян. Цей штурм нагадував хазяйнування окупантів – мародерів у завойованій країні: у людей відбирали не тільки хліб, а й усе їстівне, забирали худобу, гроші, одяг, хатнє начиння – все, що мало якусь цінність.

Щоб врятуватись від голодної смерті, люди обмінювали речі в райцентрі, ходили з речами просто від села до села. Всі, в кого залишалось хоч трохи фізичної сили, намагались знайти якусь роботу з надією мати пайок. Декому щастило влаштуватись на місцеві торфорозробки, сезонні роботи з вирощування буряків (сапання, збирання довгоносика).

Інтенсивна „викачка” хліба нарешті дала свій результат: у селах Стовп’язької сільради , як і у всій Україні, почався масовий голод. Хоча жителям цих сіл було трохи легше , бо вони розташовані біля водойм, де виручала риба, рогіз, черепашки. Відносно легше було членам колгоспів: у них не конфіскували корів, не так тиснув на них тягар податків. У колгоспах на трудодні видавали трохи зерна та інших продуктів (хоча „буксирні бригади” нерідко це все забирали в рахунок хлібозаготівель). Навесні і на початку літа 1933 року колгоспники могли заробити миску „баланди” чи затірки під час польових робіт з фондів громадського харчування, якщо в них вистачало сил дійти до поля. Більші шанси вижити і вберегти від загибелі родини мали сільські ремісники, працівники апарату колгоспів, сільських рад.

Статистичні дані показують, що в селах Стовп’язької сільської ради смертність населення протягом зими-весни 1933 року зростає з місяця у місяць в майже геометричній прогресії і сягає свого апогею в травні-червні, перед новим урожаєм. Щодня в кожному селі вмирало по кілька чоловік. Нерідко вмирали повністю великі родини. Мертвих стало стільки, що їх нікому було ховати. Трупи лежали на вулицях, дорогах, в хатах по кілька діб. Влада на місцях призначала окремих людей, котрі збирали трупи на вулицях та в домівках і відвозили їх на кладовище возами, одержуючи за свою працю продовольчий пайок. Вони ховали людей у неглибоких спільних ямах, земля в яких ще довго ворушилась, бо серед мерців нерідко траплялись і напівживі, за котрими візник не міг або не хотів їхати наступного дня, коли вони помруть.

Родичі померлих намагались будь-що самі поховати своїх близьких, коли мали для цього хоча б найменшу можливість. Ті, які не мали сили й можливості відвезти померлого родича на кладовище, ховали його в себе на городі, на подвір’ї, у льосі.

Упродовж майже всього періоду голодомору селяни були змушені боротися з лихом сам на сам без будь – якої допомоги ззовні. Лише навесні 1933р. в область почала надходити мізерна допомога, вона , звичайно , не могла жодним чином покращити становище людей , але до Стовп’яг вона так і не дійшла .

Скільки ж людей загинуло на стовп’язькій землі під час голодомору 1932 – 1933 років? Документальні джерела свідчать, що кількість жителів села Гречаники до голодомору становила 453 особи , кількість жертв геноциду – 100 чоловік . У Стовп’ягах у 1930 році було 1178 жителів , загинуло від голоду 82 особи . Але про точне число жертв геноциду ми сьогодні навряд чи дізнаємось .

Не встигло село відійти від голодних потрясінь , як прийшли непрохані гості – фашисти . 896 жителів Стовп’яг було мобілізовано до війська . У вересні 1941 року сільську школу було закрито (пізніше в приміщенні школи влаштували військовий шпиталь), а учнів під керівництвом голови сільської Ради Сяська Степана Пилиповича відправлено на оборонні роботи в Чернігівську область. 26 вересня 1941-го в село вступили німці. Організовані частини німецького війська перебували в селі до 7 жовтня . Пізніше в селі залишилися лише тиловики та поліцаї з місцевих. Окупаційний період завершився 22 вересня 1943 року.

На фермі колгоспу ім. Ворошилова німці обладнали тимчасовий табір для військовополонених. Там, в колишніх колгоспних свинарниках, утримувалося близько двохсот полонених , половина з яких протягом перебування в таборі, померла від тифу. У жовтні 1941 року відбувся схід громадян села, на якому було обрано старосту. Ним став Адаменко Ю.В. Структуру колгоспів німці залишили, але слово „колгосп” замінили на слово «громгосп» (громадське господарство). Старостою громгоспу обрали колишнього бригадира Запорожця П.О. Усяке невиконання наказів і розпоряджень окупаційної німецької влади каралося розстрілом або повішенням.

У квітні 1942 року в сільську управу прийшло перше розпорядження районного гебітскомісара про відправку до Німеччини першої партії сільської молоді віком від вісімнадцяти до тридцяти п’яти років у кількості десяти осіб. 12 травня відбулася відправка „добровольців великого почину” до „великого Рейху”.Примусова депортація працездатних молодих людей до Німеччини тривала протягом всього періоду окупації. Із сіл Стовп’язької сільради на роботу до Третього рейху було вивезено 139 чоловік. Імена 29 з них залишаються невідомими. Станом на 26 вересня 1946 року додому повернулося 78 чоловік, двоє померло в Німеччині, двоє одружилися з остарбайтерами і залишилися за кордоном. Не повернулися додому й 293 воїни, полігши на фронтах війни.

На фронтах Великої Вітчизняної відзначилися підполковник Ф.Ю. Неїжко, полковник П.К. Лазаренко, лейтенант-розвідник С.Ф. Овдієв, танкіст В.Ф. Білозуб , який за свої подвиги нагороджений двома орденами Слави.

У післявоєнний час на території сільради було три колгоспи : “Вільна праця” – в селі Гречаники , яким спочатку керував Ємець П.К., а потім Гріненко П.Д. , імені Ворошилова – в селі Стовп’яги , голови – Грабовський, Адаменко А.Н., Хмельницький В.Р. , “Червоний шлях” – у селі Комуна , голова Литус В.Г., а також до 1957 року діяла торфартіль , головою якої був Кулініченко Г.І. У 1953 році всі колгоспи було об’єднано в один – імені Малінкова. Головували в ньому Забіяка Павло, Видолоб Гаврило. У цьому ж році до Стовп’яг приєдналося село Підсінне і було утворено колгосп імені Богдана Хмельницького (голови – Марченко І.Т. та Бечко О.В.). У 1959 році утворився радгосп “Дніпро”, до якого входили села Стовп’яги, Дівички, Підсінне, Ковалин. Директором був призначений Маркович І.Д. Трудові звершення працівників радгоспу були відомі далеко за межами області.

З 1990 року на території сільської ради починає працювати агрофірма “Маяк”, директором якої призначають Біленка Г.І. Агрофірма досягала вагомих результатів у вирощуванні сільськогосподарських культур та тваринництві , використовуючи кращі технології як вітчизняних господарників, так і закордонних.

У 1950 році у центрі села була засвічена перша лампочка. Радіо з’явилося у середині 50-х років.

У 1970 році, у зв’язку з будівництвом Канівської ГЕС, села що знаходилися у низині Дніпра, були затоплені. Багато жителів цих сіл переселилися на постійне місце проживання до Стовп’яг. У 70-х роках у сільській школі навчалося майже 300 учнів, крім денної, діяла ще й вечірня школа. Для жителів села працювали три майстерні побутового обслуговування по пошиттю одягу та взуття. Працювали відділення зв’язку та ощадкаса . Сільська бібліотека в ці роки налічувала понад 7 тисяч книг. В центрі села був збудований будинок культури та ФАП. Будівельні роботи виконувалися молоддю села безкоштовно. В клубі працювало декілька гуртків художньої самодіяльності та організовувалося дозвілля молоді .

Головами сільської ради були Дубров П.Ф., Середа Я.О. , Перчук І.І. , Ярема С.Ф. , Степаненко Г.А. З 5 травня 1988 року раду села очолює Девко Тимофій Петрович

Після чорнобильської катастрофи у селі Стовп’яги було збудовано 265 будинків для переселенців із зони забруднення.

2 лютого 1995 року відкрила двері нова школа на 366 місць .

Зараз у селах Стовп’язької сільської ради є всі умови для повноцінного життя їх населення.